Накануне 16 февраля, предполагаемого дня начала Третьей мировой, мчусь на дачу. Там уже идут локальные сражения — с капризным отоплением, со льдом, с зимой, переходящей в весну. Звонит Михаил Мишин: «Ты не в Москве?» — «Не в Москве». — «Значит, мы будем брать Киев без тебя?»
Сначала порадовалась удачной фразе. Мишин — один из немногих, кто может предельно емко и талантливо сформулировать формулу времени на краю бездны. Потом стало страшно. Долго скептически относилась к всеобщей войне амбиций, слов, пропагандистских трюков, но вдруг сдалась. Никто не верит в грядущую кровавую бойню, никто ее не хочет, но ведь что-то будет. И это непонятное адское «что-то» пугает не меньше войны. Но вдруг наступает час в преддверии дня пяти двоек (как тут не вспомнить пророчество Жириновского), и размытые предчувствия обретают конкретные очертания.
Так было несколько раз в новейшей России: начинаешь писать колонку в одной стране, а заканчиваешь в другой.
В судьбоносный понедельник уже с утра было тревожно. На передовой, то есть в телевизоре, не хватает только санитаров с носилками. Остального — в избытке. На участников и очевидцев событий, втянутых в воронку чужой игры, невозможно спокойно смотреть. Людей жалко до степени отчаяния. Три украинских диверсанта, пойманных в Донецке, похоже, с трудом добежали до телекамеры. Очень уж им хотелось поскорей рассказать, как они намеревались уничтожать все живое по приказу СБУ. Беженки из «ДНР» и «ЛНР» (все почему-то в боевом макияже), пересекая границу, не устают благодарить Россию за очередное благодеяние. Изобразить восторг не получается только у эвакуированных детей из детского дома, и это уже просто ожившие кадры из фильма ужасов.
Хроники милитаристского возбуждения нарастают стремительно. К середине дня Россия уже выглядит жертвой, на которую нападают бандеровцы. Только украинский снаряд уничтожил пограничный пункт в Ростове (пункт на видео похож скорее на затерянный в лесу старый сарай), как Путин экстренно собирает внеочередное заседание Совета безопасности. Прямая трансляция (которая на деле оказывается не такой уж прямой) идет в эфире целых пяти федеральных каналов. Отказ от канонов виден во всем: от допуска граждан до самого секретного изо всех секретных заседаний до мрачного полукружия античного хора, обрамляющего президента. Хористы с трудом удерживают лицо: каждому из них на мгновение суждено стать солистом под бдительным надзором Владимира Владимировича. Бедняжка Нарышкин, получивший двойку за неточность формулировок, стал кульминацией немыслимого еще вчера кремлевского макабра. Историческая речь Путина вместе с процедурой подписания акта о дружбе и взаимопомощи с «ДНР» и «ЛНР» ощущение ужаса лишь усиливала.
Оставалась одна надежда — на приверженность Владимира Владимировича российской истории. Императрица Анна Иоанновна, доподлинно известно, отменила несколько смертных приговоров под влиянием неожиданной оттепели. Сейчас, смею заметить, за окном тоже неожиданная оттепель. Еще можно все переиграть. Хотя нет, поздно, президент не привык менять свои решения.
Любая попытка анализа оборачивается крахом.
Миражная реальность анализу не поддается. Что это было? Зачем? Для чего? Происходящее напоминало спектакль режиссера, не читавшего сценарий.
Почему решили эвакуировать несчастных людей, если знали, что на их землю вот-вот будет ниспослана российская благодать? Для чего нужно было «кукольных людей» (так Блок называл крупных чиновников) повязывать под камеры заверением в вечной верности идеям президента? В чем смысл часовой речи, сотканной из подозрений и обид на весь мир?
Даже придворные комментаторы впали в ступор. Они целый день топтались в студиях в ожидании своего часа, и вот этот час настал. Я предполагала увидеть восторг, духоподъемный трепет, ликование, а увидела растерянность. И действительно, о чем говорить, когда не о чем говорить? Мучительно пытаясь понять суть происходящего, сделала для себя два грустных вывода. Первый. Начинается новый решительный этап битвы телевизора с холодильником. Второй. Признание «ДНР» и «ЛНР» — пролог новой эры. Многие эксперты, начиная с Делягина, осторожно говорили о том, что речь сейчас идет об определении будущего Украины. Впрочем, пока вопрос о том, кто будет брать Киев, остается временно открытым.
Долгие годы телевизионные сеятели ненависти вполне успешно натравливали братские народы друг на друга. Они одновременно пугали всех войной и приближали ее как могли. Отчего же тогда заплакал Соловьев? В его «Воскресном вечере» глава RT Симоньян, лучший знаток всего на свете, включая поэзию, высоко оценила стихотворение Роберта Рождественского «Подслушанный разговор». Прочитала его выразительно, с нажимом. На строчке: «Мама, а правда, что будет война? И я не успею вырасти…» Владимир Рудольфович заплакал. Оставим его слезы без комментариев.
от редакции
Редакция «Новой газеты» признает войну безумием. Редакция «Новой» не признает Украину врагом, а украинский язык — языком врага. Именно поэтому часть важных текстов в бумажном номере «Новой» на пятницу мы публикуем на двух языках — русском и украинском. Текст Славы Тарощиной — один из таких.
Хто захоплюватиме Київ?
Хроніка божевілля від Москви до самих околиць
Напередодні 16 лютого, вірогідного дня початку Третьої світової, мчу до дачі. Там уже йдуть локальні битви — з примхливим опаленням, з льодом, із зимою, що переходить у весну. Телефонує Михайло Мішин: ти не в Москві? — Не в Москві. — Отже, ми захоплюватимемо Київ без тебе?
Спочатку фраза видалася вдалою. Мішин — один з небагатьох, хто може максимально ємно і талановито сформулювати формулу часу на краю прірви. Потім стало страшно. Довго скептично ставилася до загальної війни амбіцій, слів, пропагандистських трюків, але раптом здалася. Ніхто не вірить у майбутню криваву бійню, ніхто її не хоче, але щось буде. І це незрозуміле пекельне «щось» лякає не менше ніж війна. Але раптом настає час напередодні дня п’яти двійок (як тут не згадати пророцтво Жириновського), і розмиті передчуття набувають конкретних обрисів.
Так було кілька разів у новій Росії: починаєш писати колонку в одній країні, а закінчуєш в іншій.
У доленосний понеділок уже зранку було тривожно. На передовій, тобто у телевізорі, не вистачає лише санітарів із ношами. Іншого — у надлишку. На учасників та очевидців подій, які занурені у вирву чужої гри, неможливо спокійно дивитися. Людей шкода до відчаю. Троє українських диверсантів, яких затримано в Донецьку, схоже, ледве добігли до телекамери. Дуже вже їм хотілося якнайшвидше розповісти, як вони мали намір знищувати все живе за наказом СБУ. Біженки з ДНР і ЛНР (усі чомусь у бойовому макіяжі), перетинаючи кордон, не втомлюються дякувати Росії за чергове благодіяння. Демонструвати піднесення не виходить тільки у евакуйованих дітей з дитячого будинку. І це вже просто кадри, що ожили, з фільму жахів.
Хроніки мілітаристського збудження наростають швидко. До середини дня Росія вже має жертву, на яку нападають бандерівці. Тільки-но український снаряд знищив прикордонний пункт у Ростові (пункт на відео схожий швидше на загублений у лісі старий сарай), як Путін екстрено збирає позачергове засідання Ради безпеки. Пряма трансляція (яка насправді виявляється не такою вже прямою) йде в ефірі аж п’ятьох федеральних каналів. Відмову від канонів помітно у всьому — від допуску громадян до найтаємнішого з усіх секретних засідань до похмурого півкола античного хору, що обрамляє президента. Хористи важко зберігають обличчя: кожному з них на мить судилося стати солістом під пильним наглядом Володимира Володимировича. Бідолашний Наришкін, який отримав двійку за неточність формулювань, став кульмінацією немислимого ще вчора кремлівського макабра. Історична промова Путіна разом із процедурою підписання акту про дружбу та взаємодопомогу з ДНР та ЛНР відчуття жаху лише посилювала.
Лишалася єдина надія — на відданість Володимира Володимировича російській історії. Імператриця Ганна Іоанівна, як достеменно відомо, скасувала кілька смертних вироків під впливом несподіваної відлиги. Зараз, можу зауважити, за вікном теж несподівана відлига.
Будь-яка спроба аналізу призводить до краху. Міражна реальність аналізу не підлягає. Що це було? Навіщо? Для чого? Те, що відбувалося, нагадувало спектакль режисера, який не читав сценарій. Чому вирішили евакуювати нещасних людей, якщо знали, що на їхню землю ось-ось буде надіслана російська благодать? У чому сенс годинної промови, що її було зіткано з підозр і образ на весь світ?
Навіть придворні коментатори опинилися у ступорі. Протягом цілого дня вони тупцювали по студіях, чекаючи свого часу, і ось ця мить прийшла. Я припускала, що побачу захоплення, духопідйомне тремтіння, тріумфування, а побачила розгубленість. І справді, про що говорити, коли нема про що говорити? Болісно намагаючись зрозуміти сутьність того, що відбувається, зробила для себе два сумні висновки. Перший. Починається новий рішучий етап битви телевізора із холодильником. Другий. Визнання ДНР та ЛНР — пролог нової ери. Багато експертів, починаючи з Делягіна, обережно говорили про те, що зараз йдеться про визначення майбутнього України. Втім, поки що питання про те, хто захоплюватиме Київ, залишається тимчасово відкритим.
Довгі роки телевізійні сіячі ненависті цілком успішно нацьковували братні народи один на одного. Вони одночасно лякали всіх війною і наближали її, як могли. Чому ж тоді заплакав Соловйов? У його «Недільному вечорі» глава RT Сімон’ян, найкращий знавець усього на світі, включно з поезією, високо оцінила вірш Роберта Рождєствєнского «Підслухана розмова». Прочитала його виразно, з натиском. На рядку «Мамо, а щоправда, що буде війна? І я не встигну стати дорослим…» Володимир Рудольфович заплакав. Залишимо його сльози без коментарів.