Олександр Сергійович Савченко, 31 рік Спеціальність: метробудівник За фахом я гірничий електромеханік, Донецький національний технічний університет. Вдома був звичайним робітником, виконував обов’язки механіка дільниці, заступника начальника та помічника начальника дільниці. Тут вже механік дільниці. Від самого початку я не хотів їхати до Москви та у великі міста. Мені подобається селище, якщо відверто, то мені б на городі покопатися. Довелося, доля змусила. Мій Димитров ( зараз перейменовано на Мирноград, – ред.) маленьке містечко, шахтарське, 50 тисяч населення. У нас на території міста три шахти глибокого залягання. Місто сформувалося навколо шахт: спочатку було село, треба було будувати шахту, розширюватися, людей звозили з різних місць, переманювали, як зазвичай скрізь роблять. Від Донецька до Димитрова - годину їхати, за півгодини можна дістатися. Зараз він на українському боці. Батьки там, сестра залишилися. Допомагаємо їм. Як став механіком, почав трохи допомагати, до того вони допомагали мені. Виноградик нещодавно привозили, котрий я сам вирощував. Там у мене плантація, я навіть вино робив столове. Це в нас поколіннями – дідусь, прадідусь, тепер я роблю. На дачі – кури, качки. Я тут двічі порушував правила дорожнього руху – штрафи туди приходять. Батьки зляться, що я ганяв. Здорово ганяв… У Москві я вже два роки. До цього бував тут, звичайно. Раніше кожен рік до Москви їздив. Мрія? Щоби війна закінчилася. І повернутися назад. Це моя мрія. Так, Валь? Валентина мене не підтримує, каже, що тут більше перспектив для дітей. А там дім. Дуже сумно буває. Тому коли роботу офіційну знайшов, стало якось весело, радісно. Ну, звісно, для щастя бракує тільки власної кватири тут. Для щастя. Так, Валентино? Метро будую, тим більше, будувати я люблю. Взагалі красота.