— Что происходит на свете? А просто позор. Можно только изумляться тому, как российские власти милитаристской риторикой, своими действиями срамят не только себя, но и страну.

Сама — совершенно абсурдная — возможность российского военного вторжения на территорию Украины становится все более реальной. Дожили.

Пусть инициаторы этой кампании, приведшей уже около 200 тысяч военных к границе с Украиной, перечтут Достоевского, как минимум «Преступление и наказание».

Никакое преступление не может иметь законного основания. Даже если сотворят его солист и его подпевалы.

В Украине реакция обычных людей — давно забытое чувство кошмара, паники. Как будто уже звучит сигнал воздушной тревоги. Я помню, как совсем еще недавно российский президент твердил о братском народе.

Но тогда зачем же становиться Каином? Что вы делаете с братским народом?

Зачем питаетесь ненавистью, страхом по отношению к вам всего мира? Ненависть разрушает ненавидящего.

При этом в Украине плохо относятся к политикам. Но не к людям… У меня нет неприязни к русскому человеку. Настороженность — по отношению к России, которая не знает, с какой ноги завтра встанет, какие ядерные боеголовки направит в нашу сторону, — да. К ее непредсказуемым действиям.

Но это я, режиссер. У нас же тоже есть политики, и они перед избирателями выпендриваются, кто резче, громче, провокационней.

Поскольку я всю жизнь учился, говорил по-русски, я страдаю из-за того, как сегодня позорят нацию и язык. Вся эта ситуация унижает не только интеллигенцию, российских либералов, но и весь народ.

Агрессор всегда развращает собственный народ. Кроме того, будет еще большее затыкание ртов, вернутся жесткие репрессии, цензура. Прекрасно помню времена жизни под прессом цензуры. Запрета любого слова правды. Они — эти жесткие меры — отчасти уже вернулись. Смотрите, как в России расправляются с митингующими. У нас подобного нет.

Интеллигенция обращается с письмами и просьбами остановить войну к своему президенту. Но мне кажется, обращаться с воззваниями надо не к инициатору эскалации, а к мировому сообществу.

Прежде чем ответить на вопрос, что может в этой ситуации предпринять интеллигенция, надо понять, насколько велико или мизерно ее число. Власть делает все возможное, чтобы запугать, выдавить из страны российскую интеллигенцию. Деморализовать оставшихся. Чтобы, как встарь, болтали себе шепотом на кухнях. А на работе, на улице помалкивали. Мы жили с этим комом в горле. И вот кажется, снова он перекрывает дыхание. Я читаю в ФБ, вижу в блогах высказывания отдельных российских людей. Но кто их услышит?

И все же не получится у них ничего из того, что они затеяли. И даже не потому, что за Украину — весь мир. Очень точно сказал Владимир Пастухов:

Нет, я не могу себе представить нападения на Киев, о чем говорят в Европе и Америке. Сегодня все нагнетают. И у всех свои интересы. Но бикфордов шнур уже натянут и запален признанием «ДНР» и «ЛНР». Это чрезвычайно опасно.

Могу сказать одно: «Ребята, молитесь за Украину. Чем лучше будет в Украине, тем лучше будет в России».

Роман Балаян: «Хлопці, моліться за Україну»

Чому відомий режисер упевнений — чим краще буде в Україні, тим краще буде у Росії

Що відбувається у світі? А просто сором. Можна тільки дивуватися з того, як російська влада мілітаристською риторикою, власними діями соромить не лише себе, а й країну.

Абсолютно абсурдна сама по собі можливість російського військового вторгнення на територію України стає все більш реальною. Дожили.

За такий злочин проти людства неодмінно послідує покарання. Тільки от ціна такої справедливості космічно висока. Нехай ініціатори цієї кампанії, яка вже привела близько 200 тисяч військових до кордону з Україною, перечитають Достоєвського, як мінімум «Преступление и наказание».

Жодний злочин не може мати законної підстави. Навіть якщо скоюють його соліст та його підспівували. Зауважте, у верхніх ешелонах практично не чути інших думок, вони готові жертвувати живими людьми, їхніми долями, їхніми життями. Майбутнім їхніх дітей.

В Україні реакція звичайних людей — то є давно забуте почуття кошмару, паніки. Начебто вже лунає сигнал повітряної тривоги. Я пам'ятаю, як ще недавно російський президент твердив про братній народ.

Але тоді навіщо ж ставати Каїном? Що ви робите із братнім народом?

Навіщо харчуєтеся ненавистю, страхом усього світу по відношенню до вас? Ненависть руйнує того, хто ненавидить.

При цьому в Україні погано ставляться до політиків. Але не до людей… У мене немає неприязні до російської людини. Настороженість щодо Росії, яка не знає, з якої ноги завтра встане, які ядерні боєголовки скерує у наш бік — так. До її непередбачуваних дій.

Та це я, режисер. У нас також є політики, і вони перед виборцями випендрюються, хто різкіший, гучніший, провокаційніший.

Оскільки я все життя навчався, розмовляв російською, я страждаю через те, як сьогодні ганьблять націю та мову. Вся ця ситуація принижує як інтелігенцію, російських лібералів, так і цілий народ.

Будь-яка війна — це не лише вбивство, а й самогубство, не кажучи вже про втрату честі та гідності. Агресор завжди розбещує власний народ. Крім того, розпочнеться ще більше затикання ротів, повернуться жорсткі репресії, цензура. Прекрасно пам'ятаю часи життя під пресом цензури. Заборона будь-якого слова правди. Вони — ці жорсткі заходи — частково вже повернулися. Дивіться, як у Росії розправляються з мітингувальниками. У нас такого немає.

Інтелігенція звертається з листами та проханнями зупинити війну до свого президента. Але мені здається, звертатися із зверненнями треба не до ініціатора ескалації, а до світової спільноти.

Перш ніж відповісти на питання, що може в цій ситуації зробити інтелігенція, треба зрозуміти, наскільки велика чи мізерна її кількість. Влада робить усе можливе, щоб залякати, видавити із країни російську інтелігенцію. Деморалізувати решту. Щоб як колись, балакали собі пошепки по кухнях. А на роботі, на вулиці мовчали. Ми жили з цім комком у горлі. І ось здається, він знову перекриває дихання. Я читаю у ФБ, бачу у блогах висловлювання окремих російських людей. Але хто їх почує?

І все ж таки, не вийде в них нічого з того, що вони затіяли. І навіть не тому, що за Україну — цілий світ. Дуже влучно сказав Володимир Пастухов: «…Пануючим у Росії є уявлення про те, що за мінімального тиску український режим впаде під впливом відцентрових сил. Проте насправді система може виявитися більш стійкою, ніж гадають у Кремлі, оскільки вона підживлюється енергією національно-визвольного руху, що формує націю».

Ні, я не можу собі уявити нападу на Київ, про що говорять у Європі та Америці. Сьогодні всі нагнітають. І всі мають свої інтереси. Але бікфордовий шнур уже натягнутий і запалений визнанням ДНР та ЛНР. Це надзвичайно небезпечно.

Можу сказати одне: «Хлопці, моліться за Україну. Чим краще буде в Україні, тим краще буде у Росії».