Колонка · Культура

Дмитрий Глуховский: Теперь мы знаем

Как расчеловечивают людей, перед тем как их сожрать. Текст на русском и украинском языках

Этот материал вышел в № 20 от 25 февраля 2022. Пятница
Читать номер
Этот материал вышел
в № 20 от 25 февраля 2022. Пятница
Дмитрий Глуховский, писатель
views
149473
Дмитрий Глуховский, писатель
views
149473

Иллюстрация: Петр Саруханов / «Новая газета»

Мое поколение не застало массовых репрессий и чисток, не застало судилищ, на которых гневная общественность требовала казнить предателей Родины, не жило в атмосфере всеобщего ужаса, не училось с сегодня на завтра менять мировоззрение, верить в злокозненность вчерашних союзников и добронамеренность вчерашних врагов по щелчку пальцев, не училось оправдывать братоубийственные войны и не присутствовало при моральной и военной подготовке войн мировых. Советский Союз, который мы застали, был уже довольно травояден, за неверие в свою системообразующую скрепную ложь он уже не казнил, дозволяя людям сомневаться про себя и в кухонном формате; и рукоплескать, когда летели головы назначенных врагами народа, не требовал тоже.

А заставшие прежние времена вспоминать их не любили — и теперь становится ясно, почему.

Потому что выживание в таких условиях требовало, в первую очередь, компромисса с собой, со своей совестью.

Да, приходилось отворачиваться, да, приходилось и рукоплескать, а кому-то и казнить других приходилось — с удовольствием или без, — чтобы не взойти на плаху самому. О таком не хочется помнить, и уж точно в таком не хочется исповедоваться. Даже не чтобы возразить, а хотя бы просто воздержаться, требовалась храбрость, и храбрость требуется, чтобы потом вспомнить, на что однажды — и не единожды — ты пошел, чтобы отвести угрозу от себя.

И вот с нами, с моим поколением, в прямом эфире происходят вещи, которые, казалось, произойти не должны больше никогда; мы получаем удивительный опыт, возможность понять, почему деды и прадеды молчали и терпели, как низвергались в пучины безумия целые нации, как народы попустительствовали тиранам, разжигавшим мировые войны, как одни люди безгласно всходили на плаху и как другие соглашались сечь им головы.

Теперь мы своими глазами видим, как расчеловечивают людей перед тем, как их сожрать: через глумление, через очернение, через извращение их слов и их мотивов и отрицание ими самой возможности чувствовать и думать как люди.

Знаем, как маскируют хищничество: натягиванием на волка овечьей шкуры, содранной с предыдущей зарезанной им же овцы.

Учимся воспитывать в себе равнодушие к очевидной творящейся на наших глазах несправедливости: это ведь не нас касается, а нас-то, может, и не коснется, если на рожон не лезть, а всем не насочувствуешься!

Учимся не сочувствовать жертве и при этом сочувствовать агрессору. Если сопереживать хищнику, то ведь и сам как будто с ним рядом, как будто заодно, как прилипала рядом с акулой: не так и страшно становится, и крохи мусорные из зубастой пасти можно подклевать.

Учимся не замечать прогрессирующего безумия правителей и убеждать себя в их мудрости и дальновидности. 

В день по чайной ложке, как упомянутый Швейком офицерский денщик дерьмо своего командира, глотать их завиральные конспирологические теории, пока не привыкнем ко вкусу и сами не попросим добавки. Ведь если им не верить, кому тогда верить! Не лучше ли кушать кал, чем ложиться спать, думая, что твоя жизнь в руках безумцев. Да разве и бывает групповое безумие?

Да, мы уже поняли, как нужно молчать, отворачиваться, не высовываться, держать свои мысли при себе, — но теперь нам еще предстоит научиться эти мысли от себя гнать самостоятельно. Предстоит, чтобы не жить в страхе, чтобы не чувствовать себя трусами и чтобы не чувствовать себя рабами, учиться искренне верить в то, что еще недавно считали фальшью. И учиться ходить строем, и аплодировать по отмашке, искренне, отчаянно аплодировать, когда вешают врагов народа, и чувствовать честный, мурашечный, восторг от речей вождя. Радоваться войнам. Приветствовать кровопролитие. Находить ему объяснения и оправдания, чувствовать воодушевление от предательства братьев и расправы над ними. Притворяться, что не замечаешь, и даже уже искренне не замечать, как родная страна идет по пути фашистских диктатур, след в след, по дороге с известным пунктом назначения.

Мы не хотели знать прошлое, потому что мы думали, что оно прошло. Казалось, этого мы не поймем никогда, гербарий этих жутких, странных чувств так и останется мертвым, зажатым между страниц учебников истории. Но вот призраки, насосавшись обид, вседозволенности, безнаказанности, распухают и раздвигают бумагу, выбираются наружу, из мертвого вчера в живое сегодня.

Требуют крови — и получают кровь. Кровь тех, кто живет сейчас и здесь. Нашу кровь, горячую, красную, не бурую и сухую.

И нам придется тренироваться думать хором и шагать строем, бояться любопытных соседей и ночных моторов, слюняво, напоказ целовать иконы и портреты вождей, истово верить в то, что объявляется дежурной истиной дня соловьевыми и толстыми, жить, не высовываясь, в вечном страхе не жить вообще: всему этому научиться…

Или учиться другому: хранить память и думать о будущем, отпуская обиды и не живя одним прошлым. Не верить лжи и всегда требовать правды. Высовываться, спорить, отстаивать собственное достоинство и бороться за него.

Мы до сих пор ничего не поняли из опыта тех, кто жил и умер, чтобы у нас все было иначе. И — поэтому — нам еще столькому предстоит научиться самим.

от редакции

Редакция «Новой газеты» признает войну безумием. Редакция «Новой» не признает Украину врагом, а украинский язык — языком врага. Именно поэтому часть важных текстов в бумажном номере «Новой» на пятницу мы публикуем на двух языках — русском и украинском. Текст Дмитрия Глуховского — один из таких.

Дмитро Глуховський

Тепер ми знаємо

Як розлюднюють людей перед тим, як їх зжерти

Моє покоління не застало масових репресій і чисток, не застало судилищ, на яких гнівна громадськість вимагала страчувати зрадників Батьківщини, не жило в атмосфері загального жаху, не вчилося з сьогодні на завтра міняти світогляд, вірити в підступність вчорашніх союзників і добрі наміри вчорашніх ворогів по помаху руки, не вчилося виправдовувати братовбивчі війни і не було присутнім під час моральної та військової підготовки війн світових. Радянський Союз, що ми його застали, був вже досить травоїдний, за невіру у свою системотворчу скріпну брехню він уже не страчував, дозволяючи людям сумніватися — про себе та в кухонному форматі; і аплодувати, коли летіли голови призначених ворогами народу, не вимагав також.

А ті, хто застав минулі часи, згадувати їх не любили — і тепер стає ясно, чому. Тому що виживання за таких умов вимагало насамперед компромісу із собою, з власним сумлінням. Так, доводилося відвертатися, так, доводилося й аплодувати, а комусь і вбивати інших доводилося — із задоволенням чи без — щоб не зійти на плаху самому. Про таке не хочеться пам'ятати, і точно в такому не хочеться сповідатися. Навіть не задля того, щоб заперечити, а хоча б задля того, щоби просто утриматися, була потрібна хоробрість, і хоробрість потрібна, щоб потім згадати, на що колись — і не один раз — ти пішов, щоб відвести загрозу від себе.

Ось і з нами, з моїм поколінням, у прямому ефірі відбуваються речі, які, здавалося, статися не повинні більше ніколи; ми отримуємо дивовижний досвід, можливість зрозуміти, чому діди та прадіди мовчали і терпіли, як скидалися в безодні цілі нації, як народи потурали тиранам, які розпалювали світові війни, як одні люди безголосно сходили на плаху, і як інші погоджувалися сікти їм голови.

Тепер ми на власні очі бачимо, як розлюднюють людей перед тим, як їх зжерти: через знущання, через очорніння, через перекручування їхніх слів та їхніх мотивів та заперечення для них самої можливості відчувати та думати, як люди.

Знаємо, як маскують хижацтво: натягуванням на вовка овечої шкури, що її було здерто із попередньої зарізаної ним же вівці.

Вчимося виховувати в собі байдужість до очевидної несправедливості, що коїться на наших очах: адже це не нас стосується, а нас, може, й не торкнеться, якщо на рожен не лізти, а всім не наспівчуваєш!

Вчимося не співчувати жертві, і при цьому співчувати агресору. Якщо співчувати хижакові, то й сам ніби з ним, поряд, ніби разом, як прилипала поряд із акулою: не так і страшно стає, і крихти сміття з зубастої пащі можна підхоплювати.

Вчимося не помічати божевілля правителів, що прогресує, і переконувати себе в їхній мудрості та далекоглядності. У день по чайній ложці, як згаданий Швейком офіцерський денщик — лайно свого командира, ковтати їхні абсурдні конспірологічні теорії, доки не звикнемо до смаку та й самі не попросимо добавки. Адже якщо їм не вірити, то кому тоді вірити! Чи не краще їсти кал, ніж лягати спати, думаючи, що твоє життя в руках божевільних. Та хіба ж трапляється групове божевілля?

Так, ми вже зрозуміли, як треба мовчати, відвертатися, не висуватися, тримати свої думки при собі — але тепер ми ще маємо навчитися ці думки від себе гнати самостійно. Маємо вчитися, щоб не жити в страху, щоб не почуватися боягузами і щоб не почуватися рабами, — щиро вірити в те, що ще недавно вважали фальшшю. І вчитися ходити строєм, і аплодувати по відмашці, щиро, відчайдушно аплодувати, коли вішають ворогів народу, і відчувати чесне, мурашкове, захоплення від промов вождя. Радіти війнам. Вітати кровопролиття. Знаходити йому пояснення та виправдання, відчувати наснагу від зради братів та розправи над ними. Робити вигляд, що не помічаєш і навіть уже щиро не помічати, як рідна країна прямує шляхом фашистських диктатур, слід у слід, по дорозі з відомим пунктом призначення.

Ми не хотіли знати минуле, бо думали, що воно минулося. Здавалося, цього ми не зрозуміємо ніколи, гербарій цих страшних, дивних почуттів так і залишиться мертвим, затиснутим між сторінками підручників історії. Але ось примари, насмоктавшись образ, вседозволеності, безкарності, розпухають і розсувають папір, вибираються назовні, з мертвого вчора в живе сьогодні. Вимагають крові і отримують кров. Кров тих, хто мешкає зараз і тут. Нашу кров, гарячу, червону, не буру та суху.

І нам доведеться тренуватися думати хором і крокувати строєм, боятися цікавих сусідів і нічних моторів, слиняво, напоказ цілувати ікони і портрети вождів, вірити в те, що оголошується черговою істиною дня соловьовими і толстими, жити, не висовуючися, не жити. взагалі: усьому цьому навчитися…

Або вчитися іншому: зберігати пам'ять та думати про майбутнє, відпускаючи образи і не живучи одним минулим. Не вірити брехні та завжди вимагати правди. Висуватися, сперечатися, відстоювати власну гідність і боротися за неї.

Ми досі нічого не зрозуміли з досвіду тих, хто жив і помер, щоб у нас усе було інакше. І тому нам іще стільки належить навчитися самим.

Делаем честную журналистику вместе с вами

Каждый день мы рассказываем вам о происходящем в России и мире. Наши журналисты не боятся добывать правду, чтобы показывать ее вам.

В стране, где власти постоянно хотят что-то запретить, в том числе — запретить говорить правду, должны быть издания, которые продолжают заниматься настоящей журналистикой.

Ваша поддержка поможет нам, «Новой газете», и дальше быть таким изданием. Сделайте свой вклад в независимость журналистики в России прямо сейчас.

#россия #репрессии #страхи #война
Электронное периодическое издание «Новая газета» зарегистрировано Федеральной службой по надзору в сфере массовых коммуникаций, связи и охраны культурного наследия 08 июня 2007 г. Свидетельство о регистрации Эл № ФС77-28483. Выходные данные: Учредитель — ЗАО «Издательский дом «Новая газета». Редакция — АНО «Редакционно-издательский дом «Новая газета». Главный редактор — Муратов Дмитрий Андреевич. Адрес: 101990, г. Москва, Потаповский пер., 3. 18+. Пользовательское соглашение. Политика конфиденциальности.

Вы можете просто закрыть это окно и вернуться к чтению статьи. А можете — поддержать газету небольшим пожертвованием, чтобы мы и дальше могли писать о том, о чем другие боятся и подумать. Спасибо!

close

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, устарел и не позволяет корректно отображать сайт. Пожалуйста, установите любой из современных браузеров.